Статистика






Подорож селом - "Село живе коли не сплять лелеки" Друк e-mail

altДосліджуючи   коріння   села  з  глибини  віків, учнями   школи   записано  від  старожилів  села  цікавий  матеріал:  легенди,  перші  згадки  про  село, чим  займалися  люди  в  давнину,  коли  і за  яких  умов  були  встановлені  обеліски  загиблим  воїнам, звичаї  і  традиції  нашого  села.

До  участі  в  експедиції   залучені  учні  5 – 11 класів,   вчителі,  батьки, тобто  ті,  кому  небайдужа  доля  загальнонаціональної  спадщини,  майбутнє  незалежної  України.  У  школі  працює  гурток,   який  нараховує  24 учні. Керівник  гуртка – вчитель  біології  Остаповець  Юрій  Михайлович.

alt

 

Село  живе, коли  не  сплять  лелеки

Із   виріїв   вертаються  далеких

Приносять  діток  до  домівок   тих.

Нас  захищають  і  відводять  лихо.

Село  живе,  коли  сміються  діти,

Коли  у  травах  пломеніють  квіти,

Коли  пшениці  заквітчають  поле,

Живи  моє  село!

Щасливої  Вам  долі!

 

 

У  мальовничому  місці  в  межиріччі   між  Горинню  й  Случем   лежить  приміське   поліське  село  Колки.  Луки  за  селом  немалі,  а  от  землі  до  багатих  не  належать,  тож  господарювати  тутешнім  людям  непросто.  Раніше  вони  працювали  в  місцевому  колгоспі, а  зараз  здебільшого  господарюють  на  своїх  присадибних  ділянках,  а  також  у  райцентрі, особливо  в  промисловій    його  зоні  та  на  близькій   залізниці.

Близькість  двох  річок  дуже  прикрашає  місцевий  пейзаж,  дає  певні  переваги,  але  й   небезпечна  можливими  повенями.

altaltalt

Річка   Случ

altalt

Річка   Горинь

 

Наприклад,   півтора  десятка  років  тому  Горинь  і  Случ  настільки  вийшли  з  берегів,  що  затопило  пів  села,   люди   добиралися  в  свої  оселі  … буквально  човнами.  Мабуть,  саме  тому  центр  села,  а  також  кладовище  –  на  узвишшях.

Живуть  тут  люди  давно.  Й  незважаючи   на  екологічну  біду,  якої  зазнав  наш  край,   збираються  жити  довго.  Принаймні,  в  селі  не  без  новосіль.

У  академічній  «Історії  міст  і  сіл  Української   РСР  (Ровенська  область)  видання 1973  року  про  село  повідомляється: «  Колки – село, центр  сільської  ради.  Розташоване  за  7  км  від  районного  центру,  за  3  км  від  залізничної  станції   Домбровиця.   Біля  села  протікають  річки  Случ  та  Горинь.   Дворів - 491,   населення – 2114  чоловік.  Сільраді  підпорядковане  село   Заслуччя.  В  Колках    була  розміщена  довгодіюча  центральна  садиба  ім.Кірова.   За господарством   було   закріплено  3923  га  землі,  у т. ч. 966 га  орної.    Осушено  330 га.   Розвивалось  м’ясо – молочне  тваринництво, вирощували  льон,  зернові  культури.   З  1970  року   діяв  кошикарський  цех.  На  той  час  партійна  організація  налічувала  42  комуністи, комсомольська  - 72  члени  ВЛКСМ. Перша   письмова  згадка  про  село  належить  до  1576  року.

altВ  січні  1918  р. проголошено  Радянську  владу.   За  австро - німецької  окупації   Пилип  та  Трохим  Борко – Бруяки   створили  повстанський  загін, який  взяв  активну  участь  у  Дубровицькому  збройному  повстанні  1918 -1919  рр.   Під  час  Великої  Вітчизняної  війни  у  1942 – 1943  рр. тут  діяв  загін  самооборони,  який  згодом   став  ядром  партизанського  загону  ім.Кірова.   224  односельці  боролися  з  німецько – фашистськими  загарбниками  на  фронтах,  80  з  них  полягли  в  боях  з  ворогами.   Загиблим  у  боротьбі  проти  фашистів  встановлено  обеліск».

Згадується   про  село  Колки   й   у  відомій   тепер   книзі  О.Цинкаловського   «Стара  Волинь  і  Волинське   Полісся»:  «Колки,  село, Рівненський  повіт ,  Любиковицька   волость,  над  річкою  Случчю  при  залізниці   Рівне – Лунинець ,  на  південь , від  устя  р.Горинь  і  на  південний  захід  від  м. Дубровиці.   Село  колись   належало  до  величезних  маєтків  кн. Дубровицьких  ( 16  ст.),  а  пізніше  ділило  долю  сіл  і  осель ,  які  часто  переходили   від  одного  до   другого  власника.  Місцеві  селяни  від  найдавніших  часів  займалися ,  крім  рільництва  й  годівлі   худоби, рибальством   та  плисацтвом.   За  переписом   1911 р.   с. Колки ,  яке  було  віддалене  від  міста  Рівного  на  157  км,   мало  1673  жителі, однокласову  школу,  горілчану  крамницю  й  від  1894  р. гуральню,   де  продуктувала  горілка   зі  збіжжя  й  картоплі.  Околиці  с.Колки  відзначаються  частими  археологічними  знахідками.  Так, у  кінці  19  ст. знайдено  там  скарб  з  римського  періоду,  з  якого  скляний  невеликий кубок   переховується  в  Краківському  промисловому  музеї. »

Як   бачимо,  Колки  старіші,  ніж,  наприклад,  такі  міста  нашої  області   як  Сарни  та  Костопіль,  у  котрих  «за  плечима»   в  одного  лише  100  й  у  другого  200  з  лишком  років.  А  що  до  згаданих  «Історії  міст  і  сіл…»  та  «Старої  Волині»  можна  додати?  Приміром , плисацтвом  ( сплавом  лісу  по  річках ) тут  уже  не  займаються .  Місцевий  колгосп  (який  з  ім.Кірова   було    переіменовано  на  «Случ»),    на  даний  час  існує  як  ПСП «Заслучанський» .                                   

У  Колках   нині  є   924   дворів.    Мешкають    тут    3026  чоловік.    За  даними  Колківської   сільської  ради   живих  залишилось   3    учасники  Великої   Вітчизняної  війни, в  УПА  колківці  не  перебували.  Жителі  села  Колки  взяли  активну  участь  у  відомому  в  історії  України  Дубровицькому  збройному  повстанні (  про  нього  розповідається  , зокрема, в  « Українській  радянській  енциклопедії».  Так  тутешній  повстанський  загін  у  числі  інших  ходив  штурмом  на   графський   маєток, що  був  у  Воробині.  Портрет   Пилипа  Борка – Бруяки  зберігається  в  музеї  м.Дубровиця.

Археологічними  знахідками  наше  село  відоме  й  зараз.  В  урочищі  Горинка,   що  неподалік  Колок , навіть  останніми  роками  знаходили  такі  з них, що  мають  наукову  цінність.

 

На  даний  час  в  селі  є  :

alt

Сільська рада та відділення зв'язку

Дитячий садок

Дитячий садок "Дюймовочка"

altaltalt

Магазини

altalt

Кафе

Замість  старого  клубу  збудовано  новий  будинок  культури, в  якому  розміщена   публічна  бібліотека.

alt

Будинок культури

alt

ФАП

alt

Загальноосвітня ЗОШ І-ІІІ ст.

alt

Православна церква "Всіх святих"

alt

Церква Християн Віри Євангельської пятедесятниуів

alt

Магазин "Господарчі товари"

 

Учнівським  та  вчительським  колективами  проводяться  масові    виховні  заходи , оформлені  фотоальбоми,  фотостенди  по  збереженню  та  відродженню історії,  культури,  природи України.   Адже  ми  повинні  дбайливо  ставитися    до  природи   рідного  краю  та  духовних  надбань  всіх  націй  української  держави.

Скривджена  земля – біль  України.  Зруйновані  храми,  розорені «вимираючі » села  і  хутори,  забруднені  річки,  ставки  та  озера, понівечені  кар’єрами  угіддя, вирубані  та  спалені  ліси, людська  байдужість.  Рідна  земля  прагне  відродження, потребує  дбайливого  ставлення  до  себе, чекає  на  допомогу.

БОГ

Я  бачила  Бога. В  тумані  до  пят  ходив  наче  лунь

Між  народжених  хат.  Дощем  у  шибки  мовчазні  дріботів.

Ніхто  і  не  відав, чого  він  хотів,

Сікли  матюками  і  злістю  товкли – були  аж  зелені  від  тої  хули.

 

Заплакав  всевишній , узяв  його  страх:

-Щось  людське  лишилось  у  ваших  серцях .

Людей  відрізняє  від  мавп  доброта,

Чи   люди  не  ті, чи  планета  не  та ?

 

Я  землю  квітучу  для  Вас  сотворив,

І  поле  Вам  виткав,  і  степ  простелив,

Джерельними  луками  обперезав,

І звіра, і  птаха  до  Вас  посилав.

 

Ви  в  ріки  плювали  і  кривавили  світ.

Від  диму  земного  в  дірках  небозвід.

У  храмах  святих  поробили  хліви -

Плодили  бездухих  з  тієї  сіряки.

 

Ви  глави  стинали  із  білих  церков,

На  Вас  материнська  і  братняя  кров.

І  знищені  голодом в  стиглих  житах,

І  підла  підступність  по  ваших  хатах.

 

О ні, Ви  не  святість  свою  берегли -

У  кубла  свої,  що  тяглось,  те  й  тягли,

І  заповідь   Божую  «Не  укради»,

Пустили  за  плином  гнилої  води…

 

Ви  все  продали  за  шматок  ковбаси,

То  хто ж Ви: чи люди? І  я  хто  єси?

…А  дощ  старчі  плечі  шмагав  батогом,

Бог  плакав, обстукував  землю  ціпком.

 

Навколо  ні  вогника, ані  душі.

Вовтузився  черв  земляний  в  спориші.

В  моєї  хатини  паркану  нема -

Лиш  вітер  в  цілющих  обіймах  трима  -

 

Кудлатий  і  свіжий, мов   протяг  з  грудей

У  скромній  світлиці  немає  дверей.

Заходь , Боже, праведний, в  затишок  мій -

Зігрій  сиву  душу і  руки  зігрій.

 

Ми  довго  мовчали, аж  тьмарився  зір,

Повір  нам  Всевишній, востаннє  повір.

Ми  зійдем  у  часі, у  жилах  трави,

Збудуєм  по  землях  прекрасні  церкви.

 

Молитись  Тобі  навчимо  діточок,

Очистим  замулені  душі  річок.

І  святість  соборну  в  собі  зведемо,

І  землю  в  наругу  уже  не  дамо.

 

altІ  справді,  окрасою  села  є  церква,  яку  дружні  жителі  с. Колки   спорудили  при  допомозі  місцевого  ПСП «Случ».   6  жовтня  1992  року  урочиста   подія  по  відкриттю  храму  божого  зібрала  чимало  гостей,  мабуть   жоден   житель  села  не  лишився  байдужим   до  цього.  З  тієї  пори  в  ній   іде  служба  божа.  Першим   настоятелем  храму  був  отець  Василь,  а   зараз  проводить   службу   божу  настоятель  храму –  отець  Андрій.  Є  надія, що  багато  односельців   відродяться   духовно.  Добру ,  святу спадщину  залишать  своїм  нащадкам   жителі  нашого  села  з  ініціативи  Жакуна   Івана  Павловича.

Спадщина…  Багате  на  фольклорну  спадщину  наше  село,  самобутню  творчість,  народні  обряди,  традиції,  звичаї.  У  нашому  селі  з  давніх  – давен  прижилися  такі  традиційні  обряди:  хрестини,  проводи  армію, сватання,  весілля,  похорони,  поминання  померлих.

З  давніх – давен  з  традиційними  обрядами  святкували:  Новий  рік, Різдво  Христове, Пасха, Трійця, Спас, Пречиста, Покрова.  Інші  релігійні  свята  рахували  менш  значимими   і  інколи  виконували  на  них  різні  роботи:  гребли  сіно,  садили  або  копали  картоплю,  будували  власні  будинки…

altБагате  наше  село  піснями,   обрядами,  традиціями,  а ще й  народними  умільцями.  А  їх  є  у  нас  чи  мало.  Це  і  різьбяри,  вишивальниці,  майстри  лозоплетіння , бджоляри.   Жакун  Галину  Захарівну   в  нашому  селі  знали  всі  не  тільки,  як  хорошу  жінку,  маму,  а ще як  майстриню – вишивальницю.  Її  роботи  прикрашають  майже  кожну  світлицю.  Це  і  серветки,  простирадла,   фіранки,  рушники…  Любов   до   вишивання   прищепила   їй  рідна   матуся   ще  в  дитячі  роки.  І  з  тих  пір  голочка – чарівниця  з  веселковими  ниточками  ніколи  не  покидала  цю  жінку. Цікаво  те,  що  наша  славна   вишивальниця   має  свій  стиль  роботи. У  її  вишиванках  переважають  геометричні  ромби, квадрати, трикутники. Але  є  такі  роботи, де  переважає   квітково  – рослинний  орнамент.

Галина  ЗахарівнаВишивала  Галина  Захарівна  дрібним  хрестиком,  а  також  поперечною  ниткою.  Її  вишиванки  виконані  технікою  настилання  червоними, чорними  та  веселковими  барвами. Ми  гордимося, що  в  нашому  селі  проживає  така  майстриня – вишивальниця, а  також   радіємо, що  це  ремесло не  вмирає,  а  процвітає.  Славить  наше  село  своєю  вишивкою   знана  у  селі  людина -  вчитель  початкових  класів  Колківської ЗОШ  l– lll  ст., майстриня – рукодільниця  Суслова  Галина  Михайлівна.

alt

alt

Великої    популярності у  нашому  селі  набуло  бджільництво. Та  на  жаль,  залишається  зовсім  мало   людей, які  займаються  виготовленням   солодкого  меду,  не дивлячись  на  тяжкі  умови, які  склались  по  всій  Україні,  у  нашому  селі  є  сім’я   Андрієвських,   у  господарстві  цих  людей  є  вулики  з  бджолами.   Вміння  займатися  бджільництвом  передається  в  цій  сім’ї   з  покоління  в  покоління.  Ось  що  нам  повідала  про  це  народне  вміння   Андрієвська   Надія  Павлівна.   …Щоб  завести  бджільництво , людина  будує   вулики  і  дістає  рій   бджіл.  Цей   рій   саджають  у  вулики,  в  які  вставляють  в  рамочки.  У  ці  рамочки  бджоли  збирають  мед,  а   збирають  вони  його  з  різних  квітів.  Взимку  люди  підкормлюють  бджіл  цукром.  Мед  дістають  два  рази  на  рік. Якщо  у  вулику  буде  дві   хазяйки, то  людина  одну  виганяє,  а  другу  залишає.  За  попередньою  хазяйкою   летить  її  рій  бджіл  і  вони  собі  знаходять  інше  місце.  Щоб  цього  не  трапилося,  люди  цих  бджіл  переносять  в  інший  вулик.  Коли  баба  Надя    дістане  з  вуликів  мед,  до  її  двору  поспішають  дітлахи  з  усієї  вулиці,  щоб  поласувати  смачним  медом.  

alt

Також  такою  корисною   справою  займається  молодий    бджоляр - господар – Пігаль  Леонід,  уродженець   с.Удрицьк.   З    самого  дитинства  Леонід  цікавився  бджолами ,  займався  улюбленим  і  корисним   заняттям, переймаючи  досвід  від  свого  тата  Леоніда  Пилиповича.  Бджільництво  стало   улюбленим  заняттям  для  Леоніда,   який  і  зараз  продовжує  сімейне  ремесло в  с.Колки.

alt

Пасічне  господарство  сім’ї    Пігалів     утримує   більш  десятка  вуликів,   які  розташовані  в  центрі  села . Опинившись  поблизу  хоч   на  хвилинку   свій  погляд    затримує  та  зачаровує   дивовижна   краса  пасіки.  Не  дивно,  що  Леоніда  називають   селекціонером,  адже  організація  пасіки  й  розведення  бджіл  вважається  ознакою  доброго  господаря.  Наші  односельці,   користуючись  як  чудовим  засобом  від  багатьох  хвороб  з  великим  задоволенням  споживають  цей  мед  для  свого  здоров’я.  Для  Леоніда  Пігаля   бджільництво – добра  сімейна  традиція,  що  переходить  з  покоління  в  покоління,  адже  син  Ігор  теж  опановує  теорію  бджільництва , вміло  прикладає  свої  знання  до  діла.

В далеку  давнину  в  нашій  місцевості   було  дуже  поширене   лозоплетіння.  Старожили   села  згадують,  що  люди  виготовляли  різноманітні  вироби  з  лози,  так  як  не  було  в  достатній  кількості  домашньої   посуди  та  побутових  речей.  У  селі  Колки  є  багато  жителів, які  займаються  видом  цієї  майстерності.  Та  найбільш  славляться  вироби  Андрієвського   Володимира   Мусійовича,  який  народився  в  нашому  селі  і  проживав  в  ньому.  Творче   натхнення  до  цього  виду   мистецтва  прищепив  йому  рідний   батько  ще  з  дитячого  віку. Ось  що  розповідав   нам  Володимир  про  своє   захоплення. …З   давніх- давен   з  лози  плели  кошелі,  корзини  різного  виду,  в  залежності  від  їх  використання. Заготовляють  лозу  двічі  на  рік: весною  в  квітні  та  восени  у  жовтні, або   в  листопаді.  Найкращим  є  одно - та  дворічні  прути,  які  зрізаними  зберігаються  у  сухому  повітряному  місці.  Перед  плетінням  прути  вимочують  у  воді,  щоб  надати  їм  гнучкості  й  еластичності.  Грубші   прути  половинять,  або  розколюють  на  три -  чотири  частини  по  лункам. Розколоті   стрічки  стругають  шофом.  Найбільш  популярне   просте  плетіння  -  давній  спосіб  єднання. 

Збереглися  в  нашому  селі, ще  й  родинні  звичаї  та  обряд.  Зокрема: хрестини, обряд  постриження, весілля,  проводи  юнаків  до  війська, традиційні  похорони…

Найбільш  цікаво  проводився  весільний  обряд.  Ось  деякі  елементи  цього  обряду,  записані  від   Годунко  Євдокії  Григорівни  1910  року  народження.

Дії  відбуваються  у  світлиці,  дружки   вводять  наречену, за  ними  дівчата   несуть  подушку  і   вінок  для  нареченої,  а  далі  йдуть  подруги  нареченої. 

 

   Співають:

       Росла, росла   конопелька  в   чистім  лузі  зелєненька.

       Да  не  дав  буйний  вітьор   конопельці   ізбуятіса.

       Росла,  росла  Євочка у  батенька  молоденькая ,

       Да  не  дав  Іванко  дівонькою  погуляті,

       Да   ізняв   вєночок   наложив  чепчичок.

 

В  ході   цієї  пісні  дружки  заплітають  коси  нареченій  і  вдягають  вінок. Співають  другу  пісню:

       А  в  неділєньку  з – за  сонца, ой  сиділа  Євочка  в  оконца

Да   просіла  в  батенька  гребенца,

Росчесаті   русу  косу  до  венца,

Як  упав  гребінець  під  столец

Сама  вона  поїхала  під  венець.

 

Співають  дівчата (заспівує  одна  із  подружок ) :

Ох, а  де  ж  ти,  Євочко   ходіла,

Чим   ти  свою  головоньку  беліла.

Ох,  а   я  ходіла   в  вишнюв  сад,

Да  на  мою  головоньку  цвіт  напав,

Да  на  мою  головоньку  вся  роса,

Да  на  моє  лічко  біле  вся  краса.

 

Дружки  ведуть  наречену.   А  дівчата  сідають  на  подушку,  щоб  вийти  заміж..

Пісне  моя,ти  сердечна  дружино,

Серця  відрадо  в  дні  горя  і  сліз.

З  хата  вітця, як  єдино  віно,

К  тобі  любов  у  життя  я  приніс.

                                                      І.Франко

Пісня  –  супутник   всього  нашого  життя.  Найперша  для  нас  пісня   -  мамина  колискова,  витворена  народом.  Пісня  пахне   майовими   дощами, голубим  льоном,  маминими  руками.  А  черкне  ластів’їним   крильцем  вечірній  небокрай,  торкнеться  нашого  серця  і  добуде  чисту  сльозинку  з  очей.  Такої  неземної  сили  наша  народна  Пісня.

У  наш   світлий  час  звучить  багато  естрадних  пісень.  Більшість  людей  надає  перевагу  цій  музиці, але  ж  не  треба  й  забувати  пісні  минулих  років,  які  ще  співали  наші  бабусі, мами…

…Остання    ніч  перед   днем,  якого  наші  молодята  чекають   з  радістю  і  печаллю.  Завтра  вони  навіки  поєднають  свої   серця  і  будуть  йти  пліч – о – пліч  в  парі  до  кінця.   Але   попереду   ще  ціла  ніч.  Ще  печеться  духмяний  коровай .

Та  ось  мати  вже  скликає  сусідів ,  дівчат,  щоб  допомогли  прикрасити  святковий  коровай:

 Молодого  й  матьонка

Да  по  всьому  селі  ходіт,

Да  й  сусідочок  просіт:

Ой  сусідочки  мої,

Дай  ходіте  до  мене,

Дай  до  моєї  хати   коровая  вбираті.

 

Дівчата  сходяться  до  хати,  приспівуючи:

Ой  в  сінцах, в  сінцах

На  дверцях  ткала  молода  на  кросенцях.

Прийшов  батенько  до  неї

Ой  доненько, хутенько,

Бо  твої  боярини  близенько.

Ой  нехай , батенько,

Хоть  у  полі, аби  мої  подарочки  готові.

 

Дівчата  підходять  до  коровая  і  прикрашають  його  квітами  та  барвінком.

alt

За  роботою  вони  співають  різні  пісні:

 

Лісом, лісом  совна  горіла

Не  так  горіла, як  споганіла.

Ой  там  молода  воду  носіла,

Воду  носіла, сосну  гасіла.

Сосну  гасіла – венка  згубіла,

Згубіла  веночка  рутяненького,

З  руки  персня  срібненького.

Ой  хто  поїде  по  мого  віноча?

 

Молодий  каже:

«Я  поїду,

Хоть  мій  коничок  мал  й   невелічок.

Твого  веночка  з  місця   я  зрушу,

Зрушу  веночка  рутяненького ,

З  руки  персня  срібненького.

 

Після  закінчення  однієї   пісні  починається  інша. І  так  триває  аж  до  закінчення роботи.  Мати  пригощає  гостей.

Як  бачимо,  пісня   відіграє  неабияку  роль  у   житті  кожної  людини. В  кожному  обряді  звучать  свої  пісні, в  яких  передається  і  сум, і  радість, і  щастя…   Адже, в  дійсності, пісня – душа  народу.  Отож,  шануймо,  звеличаймо,  народну  пісню.  Бережімо  духовну  спадщину  українського  народу.

Ось  так  живе   наше   поліське  село,  коріння  якого   сягає  глибини  віків.

 

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити